Осінньо-весняний період завжди був для мене депресивно-флегматичний. Я розфарбовувала свої дні як могла - яскравим одягом, далекими подорожами, цікавим оточенням... Але цей стан апатії залишався в мені.

Я була одинока, немов маленька деталька з Lego, яка закотилась під диван. Її шукала уся сім'я, а вона так відчайдушно очікувала на зустріч з нею.

Моє літо промайнуло немов один день і хто мене знає, той пам'ятає, що нити про холодну осінь я починаю ще з перших чисел червня.

Але цей серпень подарував мені «мою осінь»... Тоді я ще не розуміла змісту фраз, закинутої мені однією людиною, а вже сьогодні злопавши два шоколадних батончика, отримавши в носик цьом я зрозуміла, що осінь може бути ніжною, дівочою, недоторканою і зовсім ще мною незайманою.

Я легенько до неї торкаюсь, боючись сполохати її. За 30 років я так і не встигла з нею познайомитись...

Ну ось, привіт, моя осінь! Давай знайомитись?